Капітал у русі: що змінює валютні правила та бізнес-міграцію України

Коли в лютому 2022 року Національний банк за один день фактично «заморозив» валютний ринок, це було не просто терміновою реакцією на воєнний шок, а точкою відліку масштабної перебудови всієї системи руху капіталу в Україні. У момент, коли країна переживала найсильніший фінансовий струс у новітній історії, регулятор мав одночасно запобігти руйнівному відтоку грошей і зберегти можливість для бізнесу працювати. Будь-яке зволікання могло б спричинити стрімке падіння резервів і курсову дестабілізацію, адже інвестори й компанії, налякані агресією, були готові миттєво перемістити активи в безпечніші юрисдикції.

Banker.ua зібрав ключові факти та тенденції про те, як український капітал мігрує під час війни, чому бізнес одночасно виходить у Європу й залишається в Україні, та як валютні обмеження НБУ утримують фінансову рівновагу — навіть тоді, коли гроші, компанії й ринки безперервно рухаються.

Главный Telegram-канал банкиров

Подписаться

Заморожування валютного ринку стало не тимчасовою паузою, а початком глибокої трансформації, яка змінила логіку регулювання капітальних потоків. Україна опинилася в ситуації, коли потрібно було не тільки втримати макрофінансову стабільність, але й не задушити приватний сектор, який під тиском війни прискорено перебудовував бізнес-моделі. Для багатьох компаній вихід на закордонні ринки перестав бути стратегічним вибором і перетворився на питання виживання: зруйнована інфраструктура, закриті логістичні маршрути, втрата постачальників та клієнтів змусили бізнес переносити частину виробництва або фінансових операцій за межі України.

У цих умовах саме поняття «міграція капіталу» набуло нового змісту. Якщо раніше воно асоціювалося переважно з виведенням коштів і недовірою до внутрішньої економіки, то нині охоплює цілий спектр економічних процесів. Це і релокація виробництв до безпечніших країн, і створення дочірніх компаній у Польщі, Німеччині чи Чехії, і реєстрація українськими підприємцями ФОПів у ЄС для роботи на нових ринках. До цього додаються виплати дивідендів іноземним інвесторам, обслуговування зовнішніх боргів, операції міжнародних холдингів, приватні інвестиції українців у нерухомість та фінансові інструменти в Європі та США. Багато з цих процесів не є втечею капіталу у класичному розумінні — швидше, це адаптація бізнесу до глобальних умов у період невизначеності.

Усі ці канали руху грошей проходять крізь систему валютних обмежень НБУ, яка з часу початку вторгнення працює у режимі постійного налаштування. Регулятор вводить заборони там, де є ризик непродуктивного відтоку, і відкриває можливості — там, де це підтримує економіку чи сприяє залученню фінансування. Валютні правила стали своєрідним фільтром, що відділяє критично необхідні для розвитку операції від тих, які в умовах війни можуть створити додатковий тиск на курс або резерви. У результаті валютні обмеження перестали бути лише забороною: вони перетворилися на інструмент управління ризиками та водночас — на спосіб забезпечити бізнесу можливість легально працювати з міжнародними партнерами, інвестувати і розширюватися навіть у часи безпрецедентних викликів.

Шок 24 лютого: різке гальмування капіталу

24 лютого 2022 року фінансова система України опинилася в ситуації, коли одна неправильна дія могла запустити ланцюгову реакцію паніки, обвалу гривні та масового відтоку капіталу. У перші години вторгнення НБУ ухвалив постанову №18, яка фактично поставила валютний ринок на паузу: торги зупинилися, офіційний курс був зафіксований, а транскордонні валютні операції — повністю заблоковані, окрім тих, що були життєво необхідними для оборонних потреб, гуманітарного імпорту чи базового функціонування держави. Одночасно було запроваджено заборону на будь-які операції з російськими та білоруськими резидентами — це рішення мало не лише політичний характер, а й практичне значення, адже обмежувало можливі канали фінансового тиску на країну.

Таке різке замороження стало відповіддю на безпрецедентний шок. Україна вже в перші тижні зазнавала обвалу ВВП приблизно на третину, логістичні маршрути були порушені, підприємства зупиняли роботу, а населення та бізнес почали масово переводити заощадження у валюту, намагаючись захиститися від невизначеності. У цій атмосфері будь-яка можливість вільного виведення капіталу за кордон могла спричинити лавиноподібний відтік коштів: компанії прагнули б рятувати активи, а громадяни — конвертувати гривневі заощадження в долар чи євро й вивозити їх у безпечніші юрисдикції.

Постанова №18 стала фінансовим «буфером», що стримав панічні настрої й дав системі час оговтатися. Завдяки жорстким обмеженням вдалося уникнути хаосу на ринку та неконтрольованого обвалу курсу, зберегти достатній рівень міжнародних резервів і забезпечити стабільну роботу банківської інфраструктури. У тих умовах це рішення було не стільки актом адміністративного тиску, скільки інструментом виживання економіки. Воно створило «коридор безпеки», який дав змогу державі поступово переходити від режиму екстреного реагування до більш зваженої політики — планувати поетапне пом’якшення валютних обмежень, відновлення імпортних операцій і формування нових правил руху капіталу в умовах війни.

Від повної блокади до керованої лібералізації

Вже з другої половини 2022 року обмеження почали поступово пом’якшувати. Спершу НБУ дозволив ширший перелік імпорту, включно з низкою послуг, необхідних для роботи бізнесу. У липні 2023 року з’явилася Стратегія пом’якшення валютних обмежень, яка закріпила принцип «відкривати там, де це дає економічний ефект і не створює можливостей для тіньового виведення грошей».

Поступова лібералізація прискорилася у 2024 році. Нацбанк дозволив погашення окремих зовнішніх кредитів і часткове повернення дивідендів, що дало змогу сотням компаній, за оцінкою НБУ, виконувати контракти з іноземними партнерами. Сам регулятор оцінював можливий додатковий відтік у межах кількох мільярдів доларів, проте вважав його контрольованим.

У 2024–2025 роках було кілька хвиль точкових послаблень: дозволили окремі перекази інвесторам, послабили правила для бізнесу та модернізували порядок розрахунків за міжнародними проєктами. Водночас НБУ посилював контроль за «непродуктивним відтоком», наприклад за картковими операціями, встановлюючи тимчасові ліміти, щоб перекрити схеми обходу валютних правил.

Е-ліміти як легальний шлях міграції приватного капіталу

Е-ліміти посіли у валютній системі особливе місце, перетворившись на ключовий інструмент контрольованого руху приватного капіталу за кордон. Після початку повномасштабної війни саме вони дозволили зберегти баланс між потребою громадян захищати власні заощадження та необхідністю держави підтримувати стабільність валютного ринку. Механізм е-лімітів дає фізичним особам право виводити до 200 000 євро на рік для інвестицій за кордоном, придбання іноземних активів або відкриття рахунків у зарубіжних фінансових установах. Для багатьох українців це стало легальним інструментом доступу до глобальних ринків, який раніше був обмежений складними процедурами або сприймався як занадто ризикований.

Разом із тим е-ліміти відіграють ще одну важливу роль — вони дозволяють мінімізувати використання тіньових схем виведення коштів. У ситуації, коли частина громадян і бізнесу прагнула диверсифікувати ризики та мати фінансову «подушку» за межами країни, наявність прозорого та регульованого каналу стала альтернативою неформальним механізмам, які могли б створювати додатковий тиск на валютний ринок. Завдяки процедурам фінмоніторингу та вимогам щодо підтвердження походження коштів, е-ліміти дозволяють НБУ бачити реальні обсяги та напрямки таких операцій, не створюючи неконтрольованих «дірок» у системі.

Важливо, що е-ліміти не лише стримують тінізацію, але й підвищують довіру до фінансової системи. Громадяни отримали можливість офіційно інвестувати у міжнародні інструменти — від акцій компаній і облігацій до фондів та страхових продуктів. Це створює відчуття передбачуваності та фінансової свободи, навіть у час війни. Люди, які можуть легально розміщувати кошти на рахунках у європейських чи американських банках, менше схильні до панічних дій і рідше вдаються до масового зняття готівки чи купівлі валюти «про запас».

Разом з тим, е-ліміти стали важливим інструментом макроекономічної політики: регулятор може гнучко коригувати їх залежно від ситуації на ринку та рівня міжнародних резервів. Якщо економічні умови ускладнюються, НБУ має можливість тимчасово обмежити обсяги таких операцій, а коли ситуація стабілізується — послабити правила. Таким чином, е-ліміти є своєрідним «клапаном», який дозволяє поєднати інтереси приватних інвесторів і вимоги фінансової безпеки, забезпечуючи прозору та контрольовану міграцію особистого капіталу без шкоди для стабільності країни.

Як мігрує бізнес: Польща як головна точка тяжіння

Після повномасштабного вторгнення саме Польща стала основним напрямком для українського підприємництва. З початку 2022 року там було створено майже 60 тисяч активних бізнес-одиниць, а за широкими оцінками — понад 100 тисяч, якщо враховувати всі юридичні форми. Лише 2023 року десята частина нових бізнесів у Польщі мала українське походження, а місячні показники реєстрації ФОПів українцями на піку перевищували три тисячі.

Дослідження МЕРТ показують, що близько 5% українських компаній релокувалися за кордон, і майже половина з них обрали Польщу. При цьому значна частина таких компаній працює одночасно в двох вимірах: виробництво або R&D часто залишаються в Україні, тоді як продажі, обслуговування клієнтів або інвестиційна діяльність — у ЄС. Валютні обмеження тут відіграють роль фільтра: вони дозволяють виконувати фінансові зобов’язання перед іноземними партнерами, але стримують неконтрольований відтік.

Внутрішня міграція капіталу: не менш масштабна

Паралельно зі зростанням зовнішньої релокації, яка привернула найбільшу увагу медіа та аналітиків, в Україні розгортався не менш важливий процес — внутрішня міграція капіталу. Від початку повномасштабної війни сотні підприємств опинилися перед вибором: зупинити роботу або швидко переносити виробництво в безпечніші регіони. Стратегічно важливими стали західні та центральні області, які могли забезпечити відносно стабільну логістику, доступ до робочої сили та мінімальний рівень загрози обстрілів. За даними урядових програм релокації, близько 800 компаній здійснили такий переїзд, і понад 600 з них змогли відновити роботу — що свідчить про високу стійкість українського бізнесу навіть у стані воєнного хаосу.

Ця внутрішня релокація була не просто зміною географії. Вона стала вимушеною перебудовою бізнес-моделей. Підприємства перевозили обладнання, налагоджували нові логістичні ланцюги, формували нові команди та вчилися працювати у середовищі, де ризики змінюються щодня. Кожен такий переїзд означав перерозподіл капіталу: інвестиції у нові приміщення, переміщення оборотних коштів, переналаштування виробничих процесів. Це створило всередині країни власну «мапу міграції» бізнесу — від Харкова до Львова, від Запоріжжя до Тернополя, від Миколаєва до Івано-Франківська.

У цих умовах валютні обмеження почали відігравати для внутрішньої економічної динаміки двояку роль. З одного боку, суворі обмеження ускладнювали закупівлю імпортного обладнання та матеріалів, які часто були критично необхідні для відновлення виробництва на новому місці. Бізнесу доводилося очікувати дозволів, погоджувати платежі або шукати альтернативні постачання, що подовжувало процес відновлення. З іншого боку, ці ж обмеження допомогли пригальмувати курсові коливання та стабілізувати макроекономічну ситуацію — без цього інвестування в релокацію було б майже нереальним. Підприємство не може переносити виробництво в умовах, коли курс гривні змінюється щодня на десятки відсотків.

Таким чином внутрішня міграція капіталу стала не менш масштабною й стратегічною, ніж зовнішня. Вона створила нові економічні центри всередині країни, зміцнила регіони на заході й у центрі, а також показала, що український бізнес здатний не лише виживати, а й адаптуватися з надзвичайною швидкістю. Саме ці внутрішні переміщення підприємств стали ще одним із факторів стійкості української економіки — і одночасно продемонстрували, наскільки важливою є зважена валютна політика під час війни.

Українські компанії як новий гравець у європейському бізнес-просторі

Уже в 2024–2025 роках стало очевидно, що українські компанії перетворюються на помітного гравця в європейському бізнес-просторі. Після вимушеної релокації частини підприємств у перші місяці війни бізнес почав не просто адаптуватися до нових умов, а й активно виходити на зовнішні ринки з довгостроковими планами. Якщо спершу українські підприємці фокусувалися здебільшого на Польщі, Чехії чи Румунії — країнах, де була велика українська громада, — то вже з 2024 року спостерігається рух у бік ширшої Європи, включно з Німеччиною, Австрією, країнами Бенілюксу. Це свідчить про формування нового економічного феномену: український бізнес перестає бути прив’язаним до кордонів і починає працювати як повноцінний регіональний гравець.

У цьому процесі ключову роль відіграють компанії з різних секторів: від ресторанного і кавового бізнесу до ІТ і виробництва продуктів харчування. Мережі на кшталт Lviv Croissants, Chornomorka чи Aroma Kava відкривають заклади в нових містах та країнах, формуючи своєрідну «культурну експансію» української гастрономії. У той же час цифрові компанії як MEGOGO розширюють бібліотеки контенту та адаптують продукти під локальні ринки, поступово створюючи конкуренцію місцевим сервісам. Українські виробники, як-от «Три Ведмеді», що купили польського виробника Nordis, демонструють, що можуть не лише заходити на ринок як нові гравці, але й ставати власниками європейських активів.

Особливістю української бізнес-експансії є те, що більшість компаній не розривають зв’язків із батьківщиною. Навпаки — вони зберігають частину операцій, виробництва або R&D-команд в Україні, формуючи двосторонній рух капіталу. Європейські прибутки інвестуються у розвиток потужностей удома, а українські фахівці працюють на глобальні ринки, отримуючи замовлення з ЄС. Такий підхід не лише забезпечує стабільний валютний потік до України, а й формує додаткову економічну стійкість: навіть у разі коливань на внутрішньому ринку компанії залишаються частиною ширшої європейської економічної екосистеми.

Зрештою, вихід українських компаній на ринки ЄС — це не лише питання бізнесу. Це також елемент геоекономічної інтеграції, який сприяє зміцненню зв’язків між Україною та Євросоюзом на рівні бізнес-мереж, інвестиційних потоків і спільних проєктів. Компанії, що закріплюються у кількох країнах Європи, автоматично стають амбасадорами української економіки, підвищуючи її видимість та репутацію. У довгостроковій перспективі це створює передумови для глибшої інтеграції — не лише у торговельному чи митному сенсі, а й у культурному та професійному середовищі, показуючи, що український бізнес здатен бути конкурентним на найвибагливіших ринках Європи.

Чи загрожує Україні масова втеча капіталу?

Попри масштабну релокацію бізнесу та активну інтеграцію українських компаній у європейські ринки, загроза масової втечі капіталу наразі лишається під контролем. Це пояснюється не лише адміністративними інструментами НБУ, а й макроекономічною стабілізацією, яка відбулася протягом 2023–2025 років. На початку 2025 року міжнародні резерви України перевищили 40 мільярдів доларів — рівень, достатній для погашення зовнішніх зобов’язань і підтримання курсової стабільності навіть у періоди сплесків попиту на валюту. Важливо й те, що сумарна міжнародна підтримка, отримана з 2022 року, вже перевищила 118 мільярдів доларів, що створює макрофінансовий «каркас» для стабільної роботи економіки під час війни.

Втім, не лише резерви визначають стійкість до відтоку капіталу. Значна частина українських компаній, які відкрили філії, сервісні центри або виробництва в ЄС, не розривають зв’язків із батьківщиною. Навпаки — вони зберігають персонал, R&D-команди або виробничі потужності в Україні, що забезпечує постійні валютні надходження. Така модель «подвійної присутності» дозволяє бізнесу мінімізувати ризики, використовуючи європейські ринки для масштабування, але водночас підтримувати операційну базу в Україні, де залишаються кваліфіковані кадри та конкурентні витрати на виробництво. Це природним чином стримує повне «вимивання» капіталу за кордон, адже компанії залишаються економічно зацікавленими у збереженні української частини бізнесу.

Важливою складовою цієї рівноваги є також поетапна лібералізація валютних обмежень. Дозвіл на репатріацію дивідендів у межах встановлених лімітів, можливість обслуговувати зовнішні кредити та виконувати фінансові зобов’язання перед іноземними партнерами знімають ключові бар’єри, які раніше підштовхували інвесторів до тіньових схем. Коли компанія може чесно й відкрито вивести частину прибутку в межах зрозумілих правил, мотивація обходити систему зникає. Це підтримує валютну прозорість і сприяє поверненню недовіри, яка накопичувалась роками.

Зрештою, ризик втечі капіталу в Україні сьогодні визначається не стільки рухливістю бізнесу, скільки здатністю держави забезпечувати передбачувану економічну політику. Поки зберігається курс на макрофінансову стабілізацію, антикризову підтримку та поступове відкриття ринків, капітал залишається мобільним, але не неконтрольованим. Україна фактично рухається до моделі, де відтік стає не загрозою, а частиною економічного циклу, а приплив — супутнім ефектом довіри. У такій системі ключовим є не те, що частина коштів йде за кордон, а те, що бізнес повертається, інвестує та продовжує працювати вдома, використовуючи глобальні можливості на користь української економіки.