Продовжуючи користуватися цим сайтом або натиснувши "Приймаю", Ви даєте згоду на обробку файлів cookie і приймаєте умови Політики конфіденційності.
У 2025 році проблема бюджетного дефіциту знову опинилася у центрі уваги як для світових економік, так і для України. Зростання державних видатків на оборону, соціальні програми та обслуговування боргу значно перевищує доходи бюджету, що створює потребу у пошуку різних джерел фінансування. Banker.ua розбирався, що таке бюджетний дефіцит, чому він виникає та якими методами уряд покриває розрив між доходами і видатками.
Поняття бюджетного дефіциту
Бюджетний дефіцит — це перевищення видатків держави над її доходами за певний період. У світовій практиці його рівень зазвичай вимірюють у відсотках до валового внутрішнього продукту (ВВП), адже саме так можна оцінити масштаб проблеми відносно розмірів економіки країни. Якщо дефіцит становить 2–3% ВВП, це вважається помірним і часто навіть корисним у фазах економічного спаду, коли держава стимулює попит. Показники понад 5–7% ВВП сигналізують про серйозні ризики для стійкості фінансів.
Особливу увагу економісти приділяють первинному балансу — це різниця між доходами та видатками без урахування відсоткових виплат за державним боргом. Позитивний первинний баланс свідчить про те, що уряд здатен покривати поточні потреби власними доходами і лише рефінансує наявні боргові зобов’язання. Якщо ж первинний баланс негативний, це означає, що країна змушена позичати кошти не лише для обслуговування попередніх боргів, але й для фінансування щоденних видатків — зарплат, соціальних програм чи оборонних потреб. Така ситуація підвищує вразливість державних фінансів, оскільки робить їх залежними від постійного припливу нових позик.
Крім того, дефіцит може бути циклічним або структурним. Циклічний виникає внаслідок економічних спадів, коли зменшуються податкові надходження і зростають соціальні виплати. Структурний же пов’язаний із хронічним перевищенням видатків над доходами, незалежно від економічної ситуації. Саме структурний дефіцит вважається більш небезпечним, адже вказує на дисбаланс бюджетної політики, який складно виправити без глибоких реформ.
Методи фінансування дефіциту
Найпоширенішим способом покриття дефіциту є внутрішні та зовнішні запозичення. У першому випадку уряд розміщує облігації на внутрішньому ринку, залучаючи кошти банків, інвесторів і населення. Це дозволяє фінансувати витрати у національній валюті, проте підвищує конкуренцію з приватним сектором за ресурси.
Зовнішні запозичення здійснюються через міжнародні ринки капіталу або кредити від офіційних партнерів — МВФ, Світового банку, ЄС чи урядів інших країн. Вони надають великі обсяги коштів, проте створюють валютні ризики та можуть супроводжуватися умовами щодо проведення реформ.
Окреме місце займає офіційна допомога та гранти. Це безповоротні кошти, які не збільшують боргове навантаження, але зазвичай пов’язані з кризовими обставинами. Для України у 2024–2025 роках грантова підтримка від міжнародних партнерів стала ключовим джерелом фінансування цивільних видатків.
Ще один шлях — монетарне фінансування. Центральний банк може купувати державні цінні папери або напряму кредитувати уряд. Це приносить короткостроковий ефект, проте створює інфляційні та валютні ризики, якщо застосовується надто довго.
Уряди також використовують разові джерела: приватизацію, продаж активів чи використання резервів. Водночас такі заходи не можуть стати довгостроковим рішенням. Найбільш стійким варіантом залишається скорочення дефіциту через податкові реформи, боротьбу з ухиленням від сплати податків та оптимізацію державних видатків.
Ризики та наслідки фінансування
Фінансування дефіциту завжди має свою ціну, і вона проявляється як у короткострокових, так і в довгострокових наслідках. Зростання державного боргу призводить до підвищення витрат на його обслуговування: чим більший борг, тим більшу частку бюджету доводиться спрямовувати на виплату відсотків, замість фінансування освіти, медицини чи інфраструктурних проєктів. Це створює ефект «боргової спіралі», коли уряд змушений брати нові кредити, щоб погашати попередні зобов’язання.
Внутрішні запозичення на фінансовому ринку можуть виглядати менш ризикованими, адже відбуваються у національній валюті та під контролем державних інституцій. Проте у них є й зворотний бік: кошти, які інвестори спрямовують у державні облігації, могли б піти на розвиток бізнесу чи інноваційні проєкти. Такий ефект витіснення приватних інвестицій у довгостроковій перспективі уповільнює економічне зростання.
Зовнішні запозичення відкривають доступ до більших обсягів фінансування та довших строків кредитування, проте роблять країну вразливою до валютних коливань. Девальвація національної валюти автоматично збільшує боргове навантаження у валютному еквіваленті, що може призвести до боргової кризи. Крім того, офіційні кредитори зазвичай висувають умови щодо реформ чи жорсткої бюджетної дисципліни, що обмежує свободу урядової політики.
Монетарне фінансування, тобто фактична емісія грошей для покриття дефіциту, створює найбільш очевидні ризики для макроекономічної стабільності. Надмірна емісія веде до інфляції, зниження довіри до національної валюти та підвищення інфляційних очікувань серед бізнесу і населення. У крайніх випадках це може призвести до гіперінфляції та руйнування фінансової системи.
Навіть гранти, які здаються найбезпечнішим джерелом, мають свої приховані ризики. Залежність від зовнішніх донорів робить бюджет вразливим до політичних рішень партнерів. У разі скорочення або затримки допомоги держава опиняється перед необхідністю різкого скорочення витрат чи пошуку дорогих позик на ринку.
Саме тому уряди намагаються формувати збалансований портфель фінансування — поєднувати внутрішні та зовнішні запозичення, використовувати гранти й разові надходження, але при цьому постійно працювати над зменшенням первинного дефіциту. Тільки така стратегія дозволяє уникнути боргової пастки і забезпечити стійкість державних фінансів у довгостроковій перспективі.
Дефіцит та структура бюджету 2025 року
У проєкті державного бюджету на 2025 рік уряд заклав дефіцит у розмірі близько 1,6 трлн грн, що відповідає приблизно 19% ВВП. Такий рівень є рекордним за всю історію незалежності й відображає одночасно зростання військових витрат та необхідність соціальної підтримки населення в умовах війни. Левова частка ресурсів — понад 1 трлн грн — спрямовується на сектор оборони та безпеки, тоді як соціальні програми залишаються другою за масштабом статтею видатків.
Для фінансування дефіциту уряд обрав змішану стратегію. Основний акцент зроблено на зовнішніх запозиченнях, обсяг яких оцінюється в 1,7 трлн грн, доповнених внутрішніми аукціонами ОВДП приблизно на 579 млрд грн. Така комбінація дозволяє розподілити ризики, але водночас означає, що державний і гарантований борг може перевищити 100% ВВП, що створює значне боргове навантаження на наступні роки.
Окрему роль у структурі фінансування відіграють гранти та спеціальні міжнародні програми. Європейський Союз, МВФ та інші партнери забезпечують стабільний потік пільгових кредитів і грантової допомоги. Зокрема, механізм ERA, частково профінансований за рахунок заморожених російських активів, може принести Україні близько $25,8 млрд у 2025 році, з яких $3 млрд — безповоротні гранти. Це дає можливість знизити ризик дефолту та уникнути надмірної залежності від дорогих комерційних позик.
Податкові та фіскальні заходи
Паралельно із залученням зовнішнього фінансування уряд у 2024–2025 роках ухвалив масштабний пакет податкових і фіскальних рішень, головною метою яких стало збільшення доходів бюджету. Найбільш відчутними серед них стали підвищення так званого «військового збору» для фізичних осіб, а також коригування правил оподаткування підприємців, зокрема тих, що працюють на спрощеній системі. Додатково було введено тимчасові надбавки для банківського сектору, який, попри воєнні ризики, демонструє високі прибутки завдяки значному обсягу операцій з державними цінними паперами.
Такі кроки дозволили уряду швидко збільшити надходження до бюджету, створивши додатковий резерв для фінансування оборонних і соціальних витрат. За оцінками експертів, сукупний ефект від нових податкових ініціатив може становити десятки мільярдів гривень щороку. Водночас уряд намагається балансувати між потребою у фінансуванні й необхідністю зберегти стимулюючу роль податкової політики для бізнесу. Для цього частину змін було запроваджено як тимчасові, із застереженням щодо перегляду після стабілізації економічної ситуації.
Проте фіскальні новації мають і свій зворотний бік. Підвищення податкового навантаження на домогосподарства знижує реальні доходи населення, а додаткові витрати бізнесу можуть стримувати інвестиції та уповільнювати темпи відновлення економіки. Особливо відчутним це стає для малого та середнього бізнесу, який має обмежений запас фінансової міцності. Тому уряд змушений шукати компроміс: з одного боку, забезпечувати стале надходження ресурсів для фінансування війни, з іншого — не допустити «задушення» підприємницької ініціативи та збереження базових стимулів для розвитку економіки.