Економічний біль Європи

Олексій Геращенко, економіст, фінансовий  топменеджер, викладач Києво-Могилянської бізнес-школи, спеціально для Banker.ua

Європейська й євроатлантична інтеграція України визначені беззаперечним пріоритетом розвитку нашої країни, свого роду аксіомою, що не підлягає обговоренню, безумовним дороговказом. З огляду на географію і політичні взаємини, здається, ми дійсно не маємо великого вибору і мусимо до кінця дотримуватись обраної стратегії, щоби цивілізаційно вирватись із надокучливо-гвалтівних російських обіймів.

Головний Telegram-канал банкірів

Підписатися

Втім тверезе і реалістичне сприйняття ситуації є ключовим запобіжником можливих розчарувань. З президентством Дональда Трампа світ, здається, отримав шок від швидкого ламання всієї тієї аксіоматики, на якій було вибудовано його правила, писаних і неписаних домовленостей співіснування, сформованих після Другої світової війни. Так, напевно, з цих правил весь час робились виключення, але зрештою правила домінували. Тож деякі речі здавались незаперечними. Поточна ж американська адміністрація цілком серйозно озвучує зазіхання на території інших країн — Канаду, Гренландію, Панамський канал, ніби сила має право переділити на власний розсуд кордони, виходячи з якоїсь примарної стратегічної важливості для обраних, ігноруючи при цьому інтереси решти.

Криза інновацій та зростання євроскептицизму

Так, доволі швидко в останні місяці з «євроатлантичної» інтеграції України відпала «атлантична» частинка, перетворившись на євроінтеграцію. Втім, будемо справедливі в оцінках: нинішня Європа перебуває в кризі, одним із публічних проявів якої став так званий «план Маріо Драгі», підготовлений на замовлення Єврокомісії і представлений у вересні 2024 року. Цей документ фіксує стратегічне відставання європейської економіки в інноваціях, темпах зростання, продуктивності праці. Напевно, кожен із вас може бачити це наочно — ми користуємось смартфонами, інтернет-телебаченням, соціальними мережами, програмним забезпеченням, штучним інтелектом, електромобілями, і вони зазвичай як новітній тренд народжуються в США, та згодом їх швидко відтворюють, масштабують, а інколи покращують компанії з Китаю. Консервативна Європа стоїть осторонь у багатьох інноваціях, водночас із недовірою і захопленням споглядаючи карколомні зміни, які відбуваються в інших частинах світу.

Матеріал підготовлено для 16 номера журналу Banker, який можна придбати тут.

Щоб продемонструвати європейський застій у конкретних показниках, звернімось до макроекономічної статистики, визначивши частку великих економік у ВВП світу (за даними статистики МВФ):

Ця статистика повертає нас до суворої реальності. Системна неспішна структурована соціальна Європа має проблеми з динамікою розвитку і стрімко втрачає вагу в світовій економіці. Золотий європейський вік 90-х і початку 2000-х залишився у минулому, підросли конкуренти у вигляді інших частин світу, які кидають виклик не лише Європі, а в певному сенсі всій Західній цивілізації.

А ось відсоток зростання ВВП США, ЄС і Китаю за останні 10 років (з 2015 до 2024 рр. включно):

Євроромантикам ці цифри не до вподоби. В якості контраргументу до них наводяться більша соціальна захищеність, нижче розшарування суспільства за доходами і статками, довша тривалість життя. Це правда, і якби всі навколо діяли як Євросоюз відносно регуляцій, високого оподаткування і високих соціальних стандартів, меншого майнового розшарування, зеленої повістки, пошуку консенсусних рішень, можливо, ми би справді жили в кращому світі. Але практично неможливо побудувати острів утопії в океані реальності. Низькі темпи розвитку і відставання від конкурентів чинять цілком реальний вплив на стандарти життя, безробіття, закриття компаній і їх релокацію у сприятливіші бізнес-умови за межами Європи. Якби економічна динаміка не впливала на задоволення людей життям, ми би не бачили такого зростання популярності євроскептиків, переважно ультраправих партій, які не вбачають в Єдиній Європі великої цінності, часто навіть навпаки звинувачують в обмеженні суверенітету.

ЄС на роздоріжжі: шлях до відродження чи загроза розпаду?

Здається, витоки цієї кризи лежать в подіях двадцятирічної давнини, коли не вдалось ухвалити Конституцію ЄС, відповівши на фундаментальне питання, чи прагне Європа стати дійсно великою конфедерацією з доволі сильними впливовими центральними наднаціональними органами управління. Тогочасні референдуми відкинули можливість ще глибшої інтеграції у побоюваннях втратити національну самоідентичність. Це призвело до ситуації «коли це вигідно, ми всі — європейці, а коли не дуже, то кожен сам за себе».

Коли нині ми сподіваємось на колегіальні рішення європейських органів, то значною мірою переоцінюємо їхній вплив. Бюджет ЄС як наднаціональної структури складає менше 200 мільярдів євро, в той час як національні непідпорядковані європейським органам бюджети країн сумарно складають близько 9 трильйонів євро. Економіка має значення — якщо ти розпоряджаєшся 2% загальних бюджетних витрат, то навряд можеш претендувати на те, щоби бути аналогом сильної федеральної влади, ти можеш лише просити тих, хто має більше можливостей, сприяти твоїм ідеям.

Іншим великим викликом є частка державних витрат відносно ВВП:

При вкрай високому рівні державних видатків ЄС у 2022 році витрачав на оборону лише 1,3% ВВП. Для мілітаризації економіки в цілях захисту необхідно або піднімати податки, або скорочувати соціальні програми, або розширювати борг держави, відкладаючи підняття і без того високих податків на майбутнє. І це справжня дилема — широка соціальна політика є одним із гальм економічного зростання, але позбувшись неї, Євросоюз втратить ті базові установки, на які він спирався як на цінності в останні десятиліття, визнавши, що побудувати утопію під назвою «держава загального добробуту» вдалось на короткий проміжок часу, надалі ерозія почала знищувати її зсередини.

Об’єктивно вивчаючи картину економічного стану Європейського союзу, приходиш до висновку, що потенціал майбутнього вибуху, який його або знищить, або кардинально змінить на краще, є надзвичайно великим. Ми не можемо знати наперед, як воно буде, натомість станом на зараз розвилка виглядає наступним чином:

1. Або ЄС знайде можливість за рахунок скорочення соціальних програм, а також скорочення видатків на охорону здоров’я і роздутий державний апарат натомість стимулювати інновації, переозброєння, стимули для підприємництва; або економічне відставання від загальносвітових темпів розвитку посилюватиме внутрішні невдоволення і протиріччя.
2. Або працелюбність і продуктивність, відкритість для досягнень і лідерства почнуть сприйматися більшими чеснотами, ніж сталий розвиток, коли нині економіка відсувається з провідних позицій, а більше важать концентрація на соціальній згуртованості, різноманітті і толерантності; або центри інновацій ще менше асоціюватимуться з європейськими містами.
3. Або станеться переорієнтація бюджетних програм і підтримки з нинішнього акценту на старшому поколінні, яке заслужило гарне життя, втім вже не формує тренди майбутнього, на молоде покоління, яке часто опиняється в ситуації «зарплати не ростуть, а нерухомість, яку я не маю, дорожчає; винаходи й інновації — це не про нас; добре лише тим, кому стало добре раніше»; або це молоде покоління, яке сьогодні все більше голосує за ультраправих, зрештою в результаті демографічних змін виграє вибори в якійсь великій країні, вихід якої з Євросоюзу практично знищить його повноцінність і суб’єктність.

Усі частини «або» є реальними. Європейський союз не приречений; свого часу в епоху Ренесансу Європа постала із бруду і злиднів, наче фенікс, перетворившись на довгі століття на провідника розвитку цивілізації. Втім не визнавати наявної кризи, яка може загостритись ще сильніше, — це видавати бажане за дійсне.

Україна в новому світі: куди рухатися, якщо Європа вже не та

Для України в наших складних умовах, коли йдеться про збереження державності як такої на першому етапі, а вже пізніше про рух угору, це виглядає черговим випробуванням. Ми так довго інтегрувались, що може статися, що надалі не буде і куди це робити. Європа, про яку ми мріяли 20 років тому, і нинішня, — це різні Європи. І перша колишня мала на порядок більше принад і суттєво менше хвороб.

Прагматичний реалістичний погляд на світ говорить, що в цих умовах варто шукати різні можливі варіанти політичної і економічної співпраці й інтеграції. Це і пріоритет певних регіональних союзів, наприклад, за лінією «Україна — Польща — країни Балтії — скандинавські країни — Велика Британія», і намагання запропонувати свою роль у стратегічній перебудові Європи (нижча вартість праці, потенційно нижча вартість енергоресурсів, розробка корисних копалин, кваліфікована робоча сила, IT-hub, логістичний хаб, роль в новій аграрній стратегії і її використання для контактів з африканським континентом). Це і альтернативні відносини, що потенційно можуть розвернути пріоритети стратегічної співпраці (політична і економічна співпраця із країнами чорноморського і середземноморського регіонів). Це і пріоритетний розвиток відносин з новими швидкозростаючими економіками світу (Індія, Нігерія, Кенія, Єгипет).

Старенька Європа нині хворіє. Визнання і діагностика хвороби часто є найважливішим кроком до одужання. Сталі правила гри розсипаються і руйнуються, не варто сподіватися на них, вони вже не діють. Світ закривається, конфліктує і в торгівельному, і у військовому плані, не будучи здатним щиро оцінити всі отримані принади від глобалізації. До гарного звикаєш швидко — вільний рух товарів, робіт і послуг, доволі вільний рух людей приніс нечуване зростання добробуту в останні 70 років. Але те, що сьогодні дивує, завтра лише радує, а післязавтра стає частиною інтер’єру. Щоби щось оцінити по-справжньому, треба втратити і пізнати ціну загубленого. Схоже, людству потрібні нові струси, жахи, жаль, нове почуття провини за скоєне, потрібна низхідна хвиля, щоби створити кращий фундамент майбутнього, відштовхнутись у нижній точці. Напевно, це просто руйнівна частина нашої природи, яка зрештою дає змогу створити щось нове, часто краще. Можна хіба авансом порадіти за наступні покоління, що житимуть у кращому світі на висхідній хвилі взаєморозуміння й розвитку.