З руїни у драйвери: які ризики несе для України аграрна спеціалізація. Спецпроєкт

В рамках спецпроєкту «Країна золотих полів», присвяченого українському АПК, його потенціалу та банківському кредитуванню агросектору у 2023 році, публікуємо другий матеріал із циклу.

Матеріал було підготовано для друкованої версії журналу Banker.

Агропромисловий сектор України здійснив колосальну трансформацію, за 30 років ставши головною галуззю країни, та продовжує зміцнювати свої позиції у національній економіці. Навіть після повномасштабного вторгнення росії аграрна галузь зберегла, а подекуди і зміцнила  свої позиції.  Але всьому є ціна –  превалювання аграрних категорій у структурі ВВП та експорті несе ризики моноспеціалізації і залежність від коливань цін на сировинні товари, а також потребує безперебійного експорту. Як усунути ці ризики, а також чому при очевидному надлишку врожаю ціни на продовольство різко зростають –  розбирався Banker.ua.

Головний Telegram-канал банкірів

Підписатися

Галузь сільського господарства в Україні за мізерно малий у масштабах держави термін у 30 років зробила карколомну кар’єру. Стартувавши з розваленої колгоспної системи та очевидного економічного аутсайдера, вже до середини нульових вона доросла до одного з лідерів національної економіки, а після 2014 року закріпилася у статусі гаранта її стабільності. За всю новітню історію України, АПК — єдина галузь, яка ніколи не мала негативного торговельного сальдо.

Навіть у 2022 році, коли обсяг сільського та рибного господарства скоротився, за даними Мінекономіки, на  28,2%, АПК залишився одним зі стовпів економіки. ВВП за цей період скоротився на 30,4%.

Вибір моделі

Найкраще зростання статусу сільського господарства (як і будь-якого іншого напряму) характеризує інтерес, що почав виявляти до нього великий бізнес.

Якщо у 90-ті харчпромом займалися бізнесмени другого та третього ешелону, тоді як «серйозні люди» варили метал і приватизували промислові підприємства, то зараз активи у сільському господарстві — обов’язкова складова у портфелі будь-якої фінансово-промислової групи.

Такі ж трансформації зазнало суспільне реноме аграріїв-бізнесменів: «На початку та й у середині 90-х рр. на фермерів дивилися швидше з негативом — як на щось буржуазне, адже ми були виховані у радянській традиції. А зараз це одні з найшанованіших людей у селі», — каже президент Асоціації фермерів та приватних землевласників України Віктор Гончаренко.

Так само високий статус АПК і в державних масштабах.  У 2021 році сільське господарство показало найвищий приріст серед усіх секторів економіки — понад 14%. За даними Мінагрополітики, частка галузі у ВВП становила понад 10%. У структурі експорту на аграрні категорії за підсумками 2021-го припадає 41%. В 2022 році галузь утримала ці показники, а в частці експорту — навіть наростила, з поправкою на загальне просідання макропоказників.

Ці показники, крім зрозумілої гордості, викликають і побоювання. «Досягаючи певної частки у структурі експорту та ВВП, рекорди українського АПК стають приводом не лише для гордості, а й для занепокоєння, якщо не балансуються зростанням інших секторів, — каже Президент Українсько-Швейцарської бізнес-асоціаці­­ї Дмитро Сіденко. — Як і будь-яка моноконцентрація, аграрна спеціалізація експорту несе низку ризиків, основний з яких — залежність валютної виручки, а отже і стійкості національної валюти, від цін на commodities. Тому критично важливо розвивати та нарощувати частку участі в національній економіці інших галузей, і насамперед — сервісних та високотехнологічних».

Власне цей ризик в повній мірі проявився в березні 2022 року, коли через блокування морських портів аграрний експорт де-факто зупинився.

За словами Сіденка, хоч ця аналогія може здатися несподіваною, але в України та Швейцарії можна побачити багато спільного щодо ролі АПК у державі: «Як і в Україні, де визнано успішними є, здавалося б, полярні інноваційна IT-сфера та консервативне сільське господарство, у Швейцарії, яка відома насамперед своїм фінансово-промисловим сектором, агропромисловий комплекс є важливою частиною національної економіки та навіть негласним символом країни. Але на цьому схожість закінчується. На відміну від української «сировинної» моделі, швейцарський АПК має низку принципових відмінностей, які забезпечують зовсім інше місце сільгоспвиробника не лише у національній економіці, а й у швейцарському суспільстві».

Так, він пояснює, що перша та головна відмінність — структурна. Як і у більшості європейських країн, у Швейцарії відсутні агрохолдинги. Тільки сімейні фермерські господарства, лише малий та середній бізнес. Звичайно, в тепличному бізнесі є частка приватних компаній, проте до системних структур, порівнянних з українськими, вони явно не дотягують.

Друге — Швейцарія не може забезпечити власну потребу в продовольстві, отже змушена імпортувати всю кормову групу і зерно, якого бракує. Однак при цьому Швейцарія має великий експорт кінцевого продукту, тобто є країною-переробником/виробником та виставила жорсткі протекціоністські імпортні мита для захисту національної харчової промисловості.

Третє — дві головні швейцарські торгові мережі Migros та COOP не є приватними компаніями. Це споживчі товариства і вони інвестують колосальні кошти на підтримку регіональних виробників, нарощують частку органічних продуктів у своєму асортименті та постійно працюють у схемі «купуй швейцарське, підтримуй своїх». Таким чином, фінансовий ресурс споживача концентрується не на імпортних продуктах, а на швейцарських.

Так, українське сільське господарство неодноразово виступало гарантом стабільності національної економіки, і особливо яскраво це виявилося у кризовому 2014 році. І загалом, колосальний ривок, який лише за 30 років зробила галузь, еволюціонувавши з розваленої колгоспної системи до визнаного світового лідера та топ постачальника продуктів харчування, унікальний сам по собі.

«Але державі, яка тим більше перебуває в таких непростих геополітичних координатах, як Україна, необхідно розуміти ризики існування тільки в площині «ресурсного експорту».

Ми можемо багато чого навчитися і багато скопіювати у швейцарців — протекціонізм, концентрація на внутрішніх стандартах якості, держпідтримка національного виробника та вихід на експортні ринки не із зерном та макухою, а з кінцевим продуктом у рітейл. Тільки тоді справжній прибуток із кожного гектара нашої прекрасної землі по-справжньому працюватиме на економіку України», — підсумовує Дмитро Сіденко.

За ким перспектива?

Але так виглядає ідеальна картина, до якої Україна лише прагне. Реальність же виглядає куди прозаїчніше і більше того — має низку ризиків, що все більш зростають.

Насамперед, крен у рослинництво, який не компенсується розвитком інших аграрних напрямів. Через тимчасову окупацію та мінне забруднення посівні площі зменшилися на 7 млн га — тобто близько 25% орних земель, які традиційно задіяні в посівних кампаніях, були виведені з обігу.

За даними генерального директора Української аграрної конфедерації Павла Коваля, з понад 6 млн корів, які колись були в Україні, в 2021 році залишилося не більше 1,7 млн: і з них 1,3 млн — у господарствах населення, які здебільшого не можуть забезпечити високу якість молока і сформувати промислові партії, а отже, не формують високої доданої вартості.

Відносно непоганий тренд демонструють садівництво, органіка та ягідництво, але обсяги виробництва у цих секторах не співставні з мільйонами тонн та мільярдами доларів експортної виручки, які генерує врожай зерна.

При цьому вся законодавча база в Україні не залишає бажати кращого і спрямована на розвиток малого аграрного бізнесу з його високомаржинальною продукцією.

«В Україні сформували відмінну законодавчу базу — набагато кращу, ніж у сусідніх країнах. Офіційно визнана кооперація, є закон про дорадництво, на підтримку фермерства…  Але все це не використовується для розбудови середнього класу на селі», — каже Іван Томич, голова Спілки українського селянства.

Те, що від диверсифікації АПК та відходу від сировинної моделі нас відокремлює виключно політична воля — новина водночас і хороша, і погана. Хороша — тому, що вся юридична інфраструктура давно готова. Погана —  тому, що іноді ухвалити закон простіше, ніж домогтися його виконання.

Ціновий парадокс

Нелогічність, яка не може не вражати — як при мінімум дворазовому, а в розрізі окремих культур — і п’ятикратному надлишку врожаю в Україні за останній  довоєнний рік різко зросли ціни на продовольство, нарівні з країнами-імпортерами агропродукції. Питання не теоретичне, оскільки витрати середньої української сім’ї на продукти харчування становлять від 42 до 46% сімейногоу бюджету, причому часто цей показник досягає і 60%.

Олег Пендзін, голова Економічного дискусійного клубу, нагадує, що в 2021 році ціни на продовольство зросли на 32%. «Це загальносвітовий процес, який має багато причин: і загальносвітова інфляція, спровокована емісіями, і попит з боку Китаю, який виходив із закупівлями тощо, — говорить він. — Крім того, суттєво зросли ціни на складові агровиробництва і за таких умов навряд чи варто чекати на дешеву пшеницю і як наслідок — стабільні ціни на хліб». В 2022 році тренд до здорожчання утримався, і його кризовий вплив був посилений загальним збіднішанням українських сімей.

Механізм, яким різні країни вирішують питання подорожчання продовольства, безпосередньо залежить від рівня їхнього добробуту. Багаті держави йдуть шляхом скорочення податкового навантаження на харчпром. Хрестоматійний приклад — Польща, яка обнулила ПДВ на харчову категорію товарів і досягла того, що ціни на базовий набір продуктів нижчі, ніж в Україні, на 8%, за майже дворазової різниці в доходах населення. Втрати польського бюджету від цієї пільги оцінюються в 3,5 млрд дол. Туреччина знизила ПДВ на стратегічно важливі продукти харчування, такі як борошно, олія, молоко, з 8% до 1%. Алжир відмінив індексацію податкових ставок на імпорт продовольства.

В Україні відповідальність за стримування цін покладена на бізнес — Кабмін практикує обмеження торгових надбавок у рітейлі на базові продукти харчування. Початковий виробник  — аграрій також не дотується: на відміну від європейських фермерів, дохід яких на 60% формують дотації держави, в Україні цей показник вимірюється  одиницями відсотків.

Об’єктивно, зараз Мінфін навряд чи знайде компенсатори, щоб глобально здешевити виробництво продуктів на внутрішньому ринку. «Єдиний спосіб знайти компроміс — це адресна допомога у матеріальній чи товарній формі людям, чия пенсія знаходиться на рівні прожиткового мінімуму», — каже економічний експерт Юрій Гаврилечко.

Сезон 2022/2023 рр. для сільського господарства, як і для всієї країни, є вкрай важким. Високі ціни на енергоносії і як наслідок — на ресурси для агровиробництва, дефіцит обігових коштів, скорочення площ, мобілізація працівників, забруднення боєприпасами, динаміка лінії фронту, зміни клімату, що посилюються, і недосконалий стан озимих — ось неповний перелік викликів. Але український аграрний сектор, який за свою коротку історію пережив рекордну кількість криз і форс-мажорів, залишаючись при цьому надійним гарантом економічної стабільності держави, продовжує з оптимізмом дивитися в майбутнє.

Матеріал підготувала Анна Ковальчук